«Хочу, щоб люди розуміли – у нас війна» – герой АТО Вадим Мазніченко не ховає протези

І мріє проїхати 42 кілометри марафону в США на велосипеді.

Вадим Мазніченко відомий країні за проектом «Нескорені». Воїн втратив на фронті від ворожого снаряду праву ногу і ліву руку. Проте знайшов у собі сили для нової боротьби і повноцінного життя. Сьогодні він живе в Черкасах і допомагає ветеранам АТО. Вадим розповів нам чим займається, за що бореться і про що мріє.

Вадим МАЗНІЧЕНКО

31 рік. Народився в Очаківському районі на Миколаївщині. На війну потрапив у складі Черкаського батальйону. Поранення отримав 30 вересня 2015 року поблизу  Старогнатівки на Донеччині.  Лікувався та проходив реабілітацію в Україні. Протезування пройшов у Сполучених Штатах Америки. Там реабілітувався 11 місяців. Брав участь у марафоні на 10 км. Після повернення одружився з Яною Лисенко. Подружжя мешкає у Черкасах. Мріють побудувати дачу за містом. Вадим також хоче навчатися на юриста. Подав документи у Черкаський національний університет ім. Богдана Хмельницького.

Мені здавалося, що тут влада з більшою повагою ставиться до ветеранів і допомагає їм, тому я сюди і перебрався. Але виявилося, що не все так. І не лише в Черкасах. Немає такої допомоги, поваги, як я думав. Але ми раді й тому що є.

Коли йшов на війну, то знав – повернуся або мертвим або пораненим. Але не розумів з чим зіштовхнуся після. Всього потрібно добиватися самому – отримання групи інвалідності, компенсації по групі.  Хоча мали б пільги надати автоматично.  А мені доводилося  бігати по всіх цих установах.  У Штатах  якщо ветеран отримав поранення і не може проходити службу, то не ходить по чиновниках.

Фото Ігоря Єфімова

На війні легше. Тут  не знаєш, де ворог і хто твій друг.

Знав чітко, якщо принесуть повістку – піду. Чекав першу повістку – не прийшла. Прийшла друга. У військкоматі питають: « Ти дійсно хочеш піти? Дурак чи що?».

Знаю, що кожного дня хлопці помирають, бо не вистачає рук і підтримки. І я хотів стати цією підтримкою і руками.

Поранення отримав раптово. Десь о 6 ранку нас з міномета розбомбили. Перша лінія оборони. По наших позиціях зранку почали пристрілюватися. Так чітко не шахтар може пристрілюватися. Там були російські військові, які цьому вчилися.

Фото Антона Ахметншина

За три роки війни люди стали добрішими. Почали змінюватися. 2 серпня – день ВДВ. Раніше хлопці били морди і купалися у фонтані, а зараз ідуть на могили побратимів. Ніхто не напивається.

Знаєте, чому не ховаю протези під косметику? Бо хочу, щоб люди розуміли –  у нас війна. Щоб думали: «Цей хлопець втратив руку й ногу, він вніс свій вклад. Чому я не можу зробити свій внесок також?  Якщо не на війні, то вдома». Тому з гордістю показую свої протези.

У мене нема ворогів.

Батько недавно спитав:  що я змінив би, якби повернути час назад. Я б нічого не міняв. Навіть той день, коли отримав поранення. Це було моє усвідомлене рішення – піти на війну. Не хтось, а ми будуємо своє життя. Раніше казали – судьба така. Яка судьба? Якщо  хочеш, щоб було краще, то зроби.

До протезування міг лише уявити як стою на своїх ногах. З протезом було дуже важко перші тижні. Походив 5 хвилин – півгодини відпочиваю. А через місяць почав більш-менш справлятися. Рукою з протезом можу все: готувати, підтримати бокал, зібрати речі в подорож. Правда, не керую автомобілем. Мені зручно і правою рукою.

Для перемоги у війні нам потрібен наказ звільнити території. У нас є все: бажання, мотивація, є люди готові це зробити. Немає наказу.

Мрію про закінчення війни. Щоб не було цього страшного сну. І щоб влада більше думала про українців, а не про себе. У нас люди і влада живуть окремо. Так не повинно бути.

У мене ще мрія така є.  Хочу взяти участь наступного року в марафоні у США  на 42 кілометри на велосипеді. Цього року я не готувався, бо не маю велосипеда. Такий  коштує від 3,5 до 5 тисяч доларів. Я повинен десь рік готуватися. Це важко навіть для абсолютно здорової людини. А для мене 42 кілометри – це як 80 пробігти.  Збираю кошти на цей велосипед і сподіваюся, що з весни почну тренування.

Фото Вадима Свириденка

Дуже важко відійти від російської мови, від суржика. Українська – моя рідна мова і я намагаюся її вивчити. Найбільше здивувало, коли я був у Штатах, американці з українським корінням всі спілкувалися українською. А чому я не можу? Тому взяв собі на замітку – я повинен.

Ще одна мета – щоб спортивне протезування в Україні було доступним. У мене побратими купували собі спортивні стопи – атлетичні. На них сильно не розбіжишся, але легеньким марафоном пробігти можна. Але стопа 90 тисяч гривень коштує. Чому ветерани повинні це робити? Чому над цим не задумується влада?

Коли був у США, зрозумів, як приїду в Україну, повинен домогтися створення соціальних програм для ветеранів. Щоб всі поранені хлопці мали можливість водити автомобіль, грати у відеоігри, поїхати на річку на каяках спуститися. Чи з родиною гірськолижним спортом зайнятися.  Раніше я не катався на лижах. За 11 місяців я спеціально долучався до таких програм – щоб навчитися і поділитися. Але скільки б не звертався до нашої влади – вона не чує. Кажуть: «Тобі легше звернутися до якогось натівського фонду, ніж ми виділимо гроші з бюджету на це». За що ми платимо податки? Куди вони йдуть?

Чому я погодився на таке відкрите інтерв’ю?  Бо коли тебе показують і  чують – ти існуєш. Якщо десь зажався і сидиш вдома – тебе не чують. Це наше реальне життя. Багато хлопців  не хочуть ні з ким спілкуватися, вони розчаровані владою. Але я стараюся нагадувати посадовцям, що завдяки нам вони працюють. І доки я живу я буду намагатися щось змінювати.

Мені 31 і в мене ще все попереду.  Держава за цей час не запропонувала мені роботу. А самотужки з моїми потребами знайти щось дуже важко. Піду навчатися. Та й  інших спонукаю:  нема чого вдома просиджувати. Ми, українці, маємо змінювати владу, бо вони там вже засиділися.

Раніше Громадське ТБ. Черкаси публікували історію Артема Лукашука, який у вересні 2017 року в Канаді представлятиме Україну на міжнародних змаганнях «Ігри нескорених» – для воїнів, що отримали поранення.