Коли людина дізнається про свій ВІЛ-статус, життя іноді розділяється на «до» і «після». Хтось відмовляється від лікування, а дехто навіть думає про суїцид. ВІЛ-позитивні люди часто почуваються неповноцінними, особливо коли зіштовхуються з дискримінацією. Черкащанка Віра також зазнала дискримінації через свій статус. Вона живе з ВІЛ уже 10 років. Про труднощі, які довелося подолати, та про те, як вона з цим впоралася, Віра розповіла Наталії Захарченко.
«Та не плач. Ти не перша і не остання»
Вагітна Віра йшла лікарняним коридором до інфекціоністки, щоб дізнатися результати аналізів на гепатит В. Останнім часом аналізи були неоднозначними. Лікарка мала дати пояснення.
– Щось по гепатиту В?
– Ні. У тебе СПІД. Тобі ніхто не казав?
– Ні.
Вперше Віра почула про ВІЛ у школі, але тоді це не стало для неї значущою інформацією. Зараз вона залилася сльозами.
«Та не плач. Ти не перша і не остання. Заспокойся», – сказала лікарка.
Так Віра дізналася про свій ВІЛ-статус і вперше, але не востаннє, зіткнулася зі стигмою.
Стигма і дискримінація
Стигма – це соціальний стереотип, коли оточення упереджено ставиться до окремих осіб або груп через їхні реальні чи приписувані якості. Приклади стигматизації: плітки, образи, переслідування або погрози.
Дискримінація – це дії, спрямовані на обмеження прав людини через певну ознаку. Приклади дискримінації: звільнення з роботи, ненадання медичної допомоги, виключення дитини зі школи тощо.
«Ви що, не знаєте, яка ви?»
Наступна зустріч Віри була з акушером-гінекологом. Перше питання від лікаря: чи буде вона зберігати вагітність. Віра вже була на 28-му тижні.
«Ми з чоловіком вирішили залишити дитину. Я була впевнена, що вагітність буде лише раз», – каже Віра.
Лікар призначив повторні аналізи і профілактичне лікування від ВІЛ.
Марія Севериненко, регіональна представниця БО «Позитивні жінки» в Черкаській області, пояснює, що ВІЛ-позитивні люди мають такі ж права, як і інші. Вони не зобов’язані повідомляти про свій статус навіть лікарям. Медики повинні вважати всіх пацієнтів потенційно ВІЛ-позитивними і використовувати засоби захисту.
Коли Віра стала на облік в обласний центр СНІДу, гінеколог радив їй кесарів розтин через високий рівень вірусу в крові. Проте в лікарні відмовилися робити кесарів розтин. Лікар сказав: «Подивись на себе. Ти родиш і все буде нормально».
Пологи були складними, з частими кровотечами. Дитині не вистачало кисню, і лікарі використовували вакуумну фіксацію. Попри численні гематоми, хлопчик народився здоровим.
«Коли після пологів прийшла на огляд до завідувачки, вона почала кричати: «Чому ваша дитина отримала травми?» – Віра відповіла: «Як це чому? Ви що, не знаєте, яка ви?» – каже Віра.
Дискримінація в лікарні
Жінку принижували навіть санітарки: «Мамочка, вам не можна по коридорах ходити». Віра скаржилася лікарці, яка проводила бесіди з персоналом.
Жінку запросили на фільм про годування дитини грудьми, що викликало у неї істеричну реакцію, адже Віра була впевнена, що всі знали про її статус.
Передача ВІЛ
ВІЛ передається статевим шляхом, через кров і від матері до дитини. Дискримінаційні дії з боку медиків виникають через незнання способів інфікування. Для них проводять навчальні курси.
Марія Севериненко радить ВІЛ-позитивним людям повідомляти про випадки дискримінації активістам, писати заяви головним лікарям медичних закладів.
«Приймаємо ліки, щоб жити, сину»
Чоловік Віри підозрював про свій статус, але не перевірявся. Коли Віра розказала про свій статус, чоловік здав аналізи, і діагноз підтвердився. Вони обидва почали приймати антиретровірусну терапію.
Віра ніколи не сердилася на чоловіка і не хотіла б іншого навіть якби знала про статус наперед.
10-річний син не знає про статус батьків. Віра вирішила поки не розповідати, аби захистити його від стигми. На запитання «чому ви з татом п’єте ліки?» відповідає: «щоб жити, сину».
Дискримінація на роботі
Віра живе у невеликому місті на Черкащині, де приховати статус важко. Її двічі звільняли з роботи через ВІЛ.
Керівництво однієї організації, де вона працювала, вирішило перевірити чутки. Хоча вони з’ясували, що хворий тільки чоловік, Віру все одно звільнили, пояснивши, що репутація організації важливіша.
Після цього Віра подумала про суїцид. Її підтримували чоловік, подруга та активістки з БО «100 відсотків життя Черкаси».
Нове життя
Зараз Віра працює соціальною працівницею в медичному закладі, допомагаючи ВІЛ-позитивним людям. Вона стала активісткою громадського об’єднання «Позитивні жінки».
Ім’я героїні змінене на її прохання.