Ванкувер VS Черкаси: як я залишила Канаду заради рідного міста

Історія Світлани Литвак та її чоловіка Олексія Фіалка, які не захотіли жити в одному з найчистіших і найбезпечніших місць на планеті

«Чому повернулися?» – таке питання найчастіше чує Світлана Литвак відтоді, як повернулася в рідні Черкаси. Майже п’ять років вона з чоловіком прожила за кордоном. Але вони вирішили, що хочуть жити саме в Україні, і кілька місяців тому повернулися. Таке рішення близькі сприйняли з подивом, намагалися відмовити, а знайомі досі дивуються, мовляв, профукали такі перспективи. Чи справді це так  і чому закордон не завжди кращий за Україну, говоримо зі Світланою.

«Відчула, що хочу додому»

«Люди думають, що якщо живеш у Канаді, значить у маслі купаєшся. Так здається, коли приїжджаєш у якусь країну як турист. А коли починаєш там орендувати житло, платити податки та комуналку, то розумієш, що не так усе просто. Соціальні гарантії – це класно. Але за ними стоїть велика плата. Бо тільки із зарплати відраховують 40 відсотків податків. Перші рази, коли ми почали казати, що думаємо повернутися, всі нас відмовляли. Намагалися вибірково розказувати негативні новини. А зараз найчастіше запитують: «чому повернулися?, «а що сталося?». А нічого не сталося. Все добре», – говорить Світлана.

У Канаді Світлана з чоловіком Олексієм жила у Ванкувері. Спочатку робила переклади для української діаспори, була кетсітером – годувала котів, поки їхні господарі у відпустці, потім працювала у кав’ярнях. В останній черкащанка знайшла «своїх» людей.

«Це був сімейний бізнес батька і сина. Мені сподобалася філософія закладу, люди, їхнє бачення цього бізнесу. Вони потужно підтримують країни, де росте кава. Коли було виверження вулкану у Гватемалі, кав’ярня переховувала кошти в одне із сіл, яке потерпіло. Ми давали багато кави на пожертвування і різноманітні заходи», – пригадує черкащанка.

«Впевнена, мені буде що запропонувати Україні»

Спочатку Світлана працювала баристою. Каже, на той момент нічого не знала про каву. Все доводилося вчити на ходу. Невдовзі керівництво запропонувало підвищення.

«У нас була змога оформити громадянство. Але це не те, чого я хотіла. Коли мені запропонували посаду менеджера, я сказала: «відпустіть мене в Україну – я повернуся з відповіддю». Сумніви з’явилися, коли мене спитали, як я себе бачу в Канаді через п’ять років, і я зависла. Натомість я розуміла, що в той же момент в Україні у мене є кілька варіантів. Я відчула, що хочу додому», – каже черкащанка.

Їхнє рішення повернутися на батьківщину родичі не одразу зрозуміли, адже у Канаді більше можливостей. Черкащанка каже, там справді більше перспектив до розвитку, але водночас і важче їх реалізувати. Тобі завжди бракуватиме мови, а ще ти будеш одним із багатьох.

«Треба визнати, Україна відстає. Те, що сталося на Заході, в Україну ще не прийшло. І це гарна нагода поділитися цим з Україною, бо ти вже побачив, як це працює за кордоном. Тут ти можеш бути першопрохідцем. Тут я планую свій проект і впевнена, мені буде що запропонувати. Для мене одночасно в Україні більше можливостей. Я розумію, як в Україні зробити те, що хочу. І зробити це тут дешевше», – говорить дівчина.

У Черкасах дівчина планує продовжити свою кавову історію. З нею Світлана працювала і в Канаді, і в Об’єднаних Арабських Еміратах.

«Після того, як ми поїхали з Канади, ми подорожували п’ять місяців Латинською Америкою. Потім шість місяців прожили в Еміратах. Наш друг відкривав там кав’ярню і попросив допомогти. Він нас вчив смажити каву, а ми допомагали з голих стін запустити кав’ярню. Ми попрацювали там пів року. Коли ми відкрилися, нас було п’ятеро. А коли їхали, їх було більше 30 осіб», – говорить черкащанка.

«Люди серйозно не знають, хто прем’єрміністр. Стабільно пливуть за течією»

Канада – це мультикультурне середовище. Ще із самого початку туди з’їхалися різні нації і почали обживати територію. Проте об’єднуючого фактору у них немає, каже черкащанка.

«Це прекрасно, що всі зуміли дружно співіснувати без конфліктів. Багато іноземців розчинилися, асимілювалися. Люди серйозно не знають, хто у них прем’єрміністр. Стабільно пливуть за течією. Я не розуміла, яка в них національна ідея. Натомість у нас люди не дрейфують. Такої енергії мені не вистачало», – каже черкащанка.

Люди там більш відкриті і дружні. Усі практикують смол токс (короткі ненав’язливі бесіди у ліфті, на касі). Просто на вулиці незнайомець може тебе спинити, щоб сказати, що в тебе класне взуття.

«Вони дуже відкриті, можуть говорити про все, навіть ділитися інтимними подробицями. Але при цьому не будуть лізти в особистий простір, так як люблять робити українці. Ця наша риса мені дуже не подобається. Усі радять, що мені треба купувати, як поводитися в певній ситуації, як тут жити чи адаптуватися. Люблять дуже повчати і вдавати експертів, бо їм видніше», – говорить дівчина.

У місті можна побачити банери: «купуй у перевіреного дилера»

Толерантність – це те, чого прагне Україна. Канада у цьому досить успішна. На побутовому рівні людина, якій ти наступиш на ногу, вибачатиметься першою. Але деякі речі українцеві важко зрозуміти, каже Світлана. Зокрема, це стосується підтримки наркозалежних.

«У Ванкувері є цілий район, де багато притулків для наркозалежних. Там люди живуть просто на вулиці. Їм держава видає дозу. Наркотики для них закуповують за кошти платників податків. В Канаді така філософія, що жодна людина не має страждати. Залежність – це хвороба і її там підтримують. У місті можна побачити банери: «купуй у перевіреного дилера». Це пишуть, тому що багато наркотиків підробляють. Але ніде немає написів, що наркотики шкодять здоров’ю. І ми не говоримо про коноплю. Йдеться про важкі наркотики. І коли ти чуєш по радію про кількість смертей від передозування, думаєш: ого, вони надто толерантні», – каже Світлана.

Медицина у Канаді – страхова. Проте часто страховка не покриває послуги стоматолога.

«Знаю людей, які можуть полетіти в Україну тільки для того, щоб полікувати тут зуби. Там це дуже дорого. Запломбувати зуб буде щонайменше 600 канадійських доларів (майже 11 тисяч гривень). А що вже говорити про щось серйозніше, наприклад,вирвати зуб мудрості», – розповідає черкащанка.

«Бодіпозитив прийшов звідти»

За рахунок високої оплати праці усі послуги в Канаді значно дорожчі, ніж в Україні. Мінімальна погодинна оплата праці – це 10 канадських доларів (180 гривень). Хоча якість самих послуг в Україні може бути вищою.

«Нам легше було відправити полагодити об’єктив фотоапарата в Черкаси. Це вийшло дешевше, ніж якби ми його ремонтували на місці. Так само вартісними є послуги перукаря, манікюрника чи косметолога. Таку вартість встановлюють не за рахунок суперкремів чи засобів для догляду, а за рахунок вартості роботи. За те, що підпиляють нігті та обріжуть кутикулу, заплатиш 30 доларів (540 гривень). За покриття лаком доведеться ще доплатити. Стрижка – від 25 доларів (450 гривень). Це якщо відріжують трохи більше одного сантиметра. Коли приїжджала в Україну, казала, щоб мене до всіх позаписували», – говорить Світлана.

До зовнішності у Канаді ставляться простіше. Тому наших дівчат можна розпізнати на вулиці. Вони більше стежать за фігурою, макіяж наносять яскравіший. Ну і любов до блискучих речей та хутра теж видає вихідців із пострадянських країн.

«Канадійки подобаються собі такими, як вони є. Бодіпозитив прийшов звідти. Були дівчата на роботі, які не голили під пахвами, бо не хотіли подразнень. Комфорт для них був важливішим. Повернулася в Україну і думаю, чого всі такі нафарбовані. Я не кажу, що це не красиво. Я простіше ставлюся до таких речей та уже й відвикла», – каже Світлана.

«Хто б не казав, а я бачу зміни в Україні»

Культ одягу Світлана змінила на мінімалістичний стиль. Каже, не купувала багато речей, щоб менше перевозити в Україну. На двох із чоловіком вони відправили додому всього дві коробки.

«Коли ми подорожувати Латинською Америкою, ми зібрали два рюкзаки на п’ять місяців. Ми носили всі свої речі у себе за спиною. Це мене загартувало. І я зрозуміла, що мені не треба так багато речей: штани, шорти і дві футболки, якась тепліша кофта і все. Отаку практичну звичку я привезла із собою», – говорить черкащанка.

Латинською Америкою подорожувала, а от саму Канаду не бачила. Світлана каже: перельоти дуже дорогі, бо конкуренції немає. Багато сфер у Канаді монополізовано. Це нагадує Україну.

«Страхова сфера й інтернет – монополізовані, там усього два мобільні оператори. Через це ти можеш отримувати не завжди якісний сервіс. Але іншого виходу в тебе немає. В Латинській Америці ми подорожували у найкращих автобусах, в яких мені колись доводилося їздити. Сидіння відкидається на 180 градусів, тобі приносять подушку і ковдру та ще й погодують. Бо в них велика конкуренція і кожна компанія намагається запропонувати щось краще, щоб прийшов клієнт», – каже черкащанка.

Може здаватися, що краще десь за океаном. Але скрізь є свої «плюси» та «мінуси». Все залежить від сприйняття і того, чи готовий ти щось змінювати у своїй країні замість, того щоб їхати кудись.

«Рада, що Канада зі мною сталася. Цей досвід – безцінний. Але хто б не казав, а я бачу зміни в Україні. В моєму колі є люди, які готові бути частиною тих змін. Я знаю багатьох людей, які повернулися із-за кордону, і це мене дуже радує», – додає дівчина.

Усі світлини героїні публікації